Oppenheimer
Ніхто не посміє сперечатися, що кожен новий фільм режисера Крістофера Нолана – історична подія кінематографа, який би він не склався за сприйняттям. Картина про батька атомної бомби, якого феноменально грає Кілліан Мерфі, є такою ще із причин максимальної актуальності для світу через війну в Україні та постійний атомний шантаж з боку Росії. Детальніше про те, яким чином нова стрічка Крістофера Нолана стала не байопіком, а трилером, у якому можна знайти навіть елементи горрора – в рецензії від «Дивіться кіно»
Навчаючись в Європі та отримавши там перші наукові ступені, Роберт Оппенгеймер (Кілліан Мерфі) вирішує повернутися до дому, в США, де має намір розвивати квантову фізику. Спочатку у Каліфорнійському університеті у Берклі на його лекції приходить лише один студент (Майкл Ангарано), але згодом аудиторія повна, а наукові плани Оппенгеймера зростають. У той же час в Європі вже вирують нацистські та фашистські погляди, які з площини теорії перейшли у практику. Оппенгеймер чутливо ставиться до гноблення єврейського народу, адже відчуває себе його частиною, тому зближується з представниками комуністичних поглядів у США та, використовуючи їхні канали, передає кошти до Іспанії, де йде громадянська війна проти франкістів. На вечірках, куди приходили багато інтелектуалів, у тому числі й членів комуністичної партії або тих, хто їм співчуває, Оппенгеймер знайомиться із Джин Тетлок (Флоренс П’ю), з якою миттєво зближується у всіх можливих формах.
Через деякий час, коли США офіційно вступили у Другу світову війну, до вченого приходить генерал Леслі Гровс (Метт Деймон), який хоче ангажувати його до Мангеттенського проекту по створенню атомної бомби, але не впевнений у ньому через лояльність Оппенгеймера до комуністів. Він за той час встиг оженитися на Кітті (Емілі Блант), яка у минулому також була серед членів комуністичної партії, хоча зустрічі з Джин теж не зовсім припинив. Гровс розуміє, що Оппенгеймер – то найкращий вибір, і ось, після наведення генералом певних довідок, вчений вже розпоряджається десь у пустелі Нью-Мексико побудувати дослідницьке місто Лос-Аламос, куди науковці приїдуть разом із сім’ями для життя і, в першу чергу, для роботи. Оппі впевнений, що вони повинні збудувати атомну бомбу швидше за нацистів, у яких була фора в розробках, та, звичайно, швидше за Радянський Союз, які теж приступили до цієї вправи. Також він впевнений, що саме це здатне зупинити світову війну, що відбувається, а у перспективі взагалі положити край усім війнам.
Під пильним оком Гровса та його помічника Кеннета Ніколса (Дейн ДеХаан), який постійно сумнівається і в самому Оппенгеймері, і в членах його наукової групи, а також періодично звітуючи про перебіг дослідження представнику Комісії по атомної енергії Льюїсу Штраусу (Робер Дауні-мол.), Оппенгеймер досить талановито вирішує внутрішні конфлікти в наукових колах, що долучилися до проекту. Не всі вчені поділяють його точку зору – наприклад, друг Оппі, фізик Ісідор Рабі (Девід Крамхолц), спочатку відмовляється приймати участь у подібному, але Оппенгеймеру вдається його вмовити, тоді як Нільс Бор (Кеннет Брана), лекції якого Оппі слухав ще в Європі, згодився консультувати проект, але активно у нього не занурюватися. А коли Оппенгеймер приходить за порадою до Альберта Ейнштейна (Том Конті), адже виникла теоретична вірогідність, що ланцюгова реакція може не спинитися та підпалити атмосферу і знищити світ, вчений лише посміхнеться та скаже, що вони здатні розібратися і без нього. Яким був результат Мангеттенського проекту та досліджень у Лос-Амолосі, світ дізнався 6 та 9 серпня, коли США здійснили атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, і майже у той момент Оппенгеймер стає противником подальшої розробки атомної зброї та адептом концепції її стримування.
Подякуємо Роберту Паттінсону, який наприкінці знімання «Тенету» подарував режисеру Крістоферу Нолану книгу із виступами Роберта Оппенгеймера, знаючи, що той писав сценарій «Тенета», оглядаючись на Мангеттенський проект у фокусі можливої ланцюгової реакції, яка здатна знищити весь світ. Режисер захопився особистістю Оппенгеймера настільки, що, прочитавши книгу Кая Бьорда та Мартина Шервіні «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія Американського Прометея», сам за нею і написав сценарій свого майбутнього фільму. При чому Крістофер зробив це від першої особи (головного героя), що є досить незвичним для кінематографа. Саме такі вступні настанови отримали й всі актори, що грали у картині – їхньою надважливою задачею було підкреслювати Кілліана Мерфі на екрані, адже саме він – головний центр історії, вона його від першого кадру і до останнього. Вона його навіть у тих кадрах, у яких немає Роберта Оппенгеймера.
Однак нова картина Крістофер Нолана – це зовсім не байопик. Він досить поверхово описує ту частину біографії героя, яка була значно раніше Мангеттенського проекту та Лос-Аламосу. Використовуючи певні акценти із молодості Оппенгеймера та його впливу на становлення квантової науки в США, автор веде глядача до головного – будування атомної бомби та її випробування. І якщо головний герой є центром історії, то бомба та випробування Триніті, звичайно, є її кульмінацією, яка змінює все не тільки у зовнішньому світі, а й у внутрішньому для персонажа. Це центр особистої історії Роберта Оппенгеймера, і майже кожен кадр Крістофера Нолана спрямований на те, щоб показати нам її саме з цього оптичного виміру. Кожна подія на екрані з життя вченого крокує до атомної бомби та відкроковує від неї після. Кожен зосереджений погляд Оппі демонструє розвиток «робити неможна покинути», коли спочатку кома ставиться після першого слова, а потім розуміється, що навіть при помилковості такого перебігу подій зовсім неможливо було поставити її після другого.
«Оппенгеймер» Крістофера Нолана – це про трагедію геніальності, яка не може не творити, а, створивши, розуміє, що отримала історичний, талановитий витвір, який виявився монстром. «Я став смертю, великим руйнівником світів» – це скаже Роберт Оппенгеймер років через 20, після «Триніті», але, за його ж словами, саме це він подумав одразу після випробувань. Подальші події лише впевнили його у думці – так вважає пацифіст до кожного свого кадру Крістофер Нолан, і так, вірогідно, було й насправді, адже Роберт Оппенгеймер майже діаметрально змінив риторику від підтримуючою щодо будування атомної бомби до стримуючою щодо її розповсюдження у світі. Таку зброю неможна було не просто довірити нацистам, таку зброю неможна було давати людству. Це той меседж, який зараз, у час виходу картини в прокат, став найактуальнішим для всього світу, що точно не міг би передбачити режисер ще два-три роки тому, коли картина була в розробці та на зйомках. Одразу після свого використання атомна зброя перестала бути елементом миру, як то вбачав Оппенгеймер і багато вчених, що взяли участь у проекті. Вона стала твердим елементом геополітичної маніпуляції та шантажу, щоденні новини сьогодення – то найяскравіша ілюстрація цієї тези.
Отже, «Оппенгеймер» Крістофера Нолана – це ще про трагедію зіткнення науки та держави, стратегічно важливих винаходів та держінституцій, що їх використовуватимуть. І у цьому процесі науковець завжди програє державнику. Його залучать, а потім приберуть із рівняння, адже без нього воно вже працює самостійно – налагоджено, зрозуміло, із стабільним результатом, а він завжди почне ставити зайві питання. Тому фільм Крістофера Нолана – це самі переживання Оппенгеймера, а не розвиток його життя чи науковий шлях. Це його максимально складний портрет особистості, яка залишила такий яскравий слід в історії, що стала зовсім не рада його промінням. Тоді й зрозуміло, чому у картині все зосереджене на герої Кілліана Мерфі, а крупних планів, в яких ми бачимо лише його великі очі та пульс думки на обличчі, багато настільки, що іноді здається, що то вмираючі зірки, про які з самого початку твердить Оппі. Зйомки IMAX-камерами оператором Хойте Ван Хойтема, який знов працює з Крістофером Ноланом, потрібні не для атомного вибуху, а для того, що глядач роздивився, які відбитки він залишив на чолі героя.
Для підсилення подібного ефекту режисер залучає багато художніх прийомів, чим, безумовно, тішить глядача. Окрім IMAX-камер, які, до речі, знімали картину на плівку, хитрощів із одягом головного героя (силует зробили максимально довгим, що підкреслює і худобу, і великі очі), фізичному відбитку хвилювань і докорів сумління на чолі героя та всій його поставі (Кілліан Мерфі дуже схуд при підготовці до зйомок та робив це зовсім не у здоровий спосіб), Крістофер Нолан вдається до прийомів нагнітання саспенсу – за допомогою монтажу, що змішує кадри з героями та з фізичними блискавичними процесами, світловими та звуковими ефектами, і, звичайно, музикою, яка зовсім особлива в «Оппенгеймері» і знов за авторством Людвига Горранссона, що співпрацював з режисером раніше на «Тенеті». Як Роберт Оппенгеймер відчуває жах скоєного, саме так і глядач повинен це відчути в кінозалі.
Щоб підкреслити на екрані особистісні переживання Роберта Оппенгеймера, які і є основною оптикою подій, Кристофер Нолан прибігає до різних таймлайнів, але не у свій традиційний спосіб. Цей ефект присутній у фільмі, однак суто номінально – він розводить у кольорах напрямок кінооповідання. Все, що стосується аспекту історії очами Оппі – це кольорова плівка та панування Кілліана Мерфі, яскраву акторську гру якого вигідно підсвітлюють і другорядні персонажі, зіграні не менш талановито Меттом Деймоном в образі упередженого військового, що стає майже другом, Кейсі Аффлеком у короткому епізоді, який встигає лишити за собою відчутно неприємний і загрозливий флер, або Ґері Олдменом, чия роль зводиться до пари-трійки хвилин, однак додає масивного штриху як до особистості Оппенгеймера, так і до всієї епохи. Відверту тягу героя до жінок – гарних і розумних – уособлюють героїні Флоренс П’ю та Емілі Блант. Перша більшість часу грає майже без одягу (що для режисера – небувала подія), друга не має кінотериторії, щоб розгорнутися на повну. Це лише неповний перелік персонажів другого плану у фільмі, де навіть постояти біля стінки мають бажання імениті зірки.
Чорно-біла плівка у стрічці – то вже аспект скривджених спостерігачів творення історії, що хочуть бути причетними, але ніколи не наситяться отриманим ефектом. І тут в акторському плані вже беззастережно панує Роберт Дауні-мол., дивлячись на якого тепер зовсім не пригадується Тоні Старк a-ka Залізна людина. Він у картині майже феєрично розкриває свого персонажа та його вплив на долю Роберта Оппенгеймера, і для тих, хто не знає подробиць цього впливу, більші деталі можуть виступити спойлером. Роберт Дауні-мол. ніби дорвався то емоційно складного матеріалу, збагаченого багатьма векторами сприйняття, та розкривається на повну так, як глядач вже давно не бачив.
Сінефіли пам’ятають, що Крістофер Нолан не любить використання комп’ютерної графіки. На його думку, вона робить картину не природньою, тотожною до анімації. Немає нічого сумнішого для нього, ніж дивитися, як актори прикладають зусиль на тлі зелених екранів. Тому у кожному фільмі режисер намагається звести кількість комп’ютерних ефектів до мінімуму. Світ ще не оговтався від того, як він підривав на знімальному майданчику реальний Boeing у «Тенеті», а тут виходить «Оппенгеймер», в якому Крістофер досяг омріяного – жодного кадру з комп’ютерною графікою немає. Навіть випробування ядерної зброї «Триніті» він відтворив у реальності – звичайно, без плутонію, просто використовуючи специфічний мікс горючих речовин.
Цифрове зображення не має життя, на думку Крістофера Нолана, тоді як плівка дає ефект кінематографічності, мальовничості, створює особливу кіномагію – це теж із області відмови від прогресу, але за умовою використання його надбання для олдскульних прийомів. Отже, на додатковий ефект занурення глядача у події, звичайно, і працюють зйомки IMAX-камерами – на великому екрані буквально відчувається історичний масштаб. Але заряджені такі камери величезними плівками довжиною в 11 миль. Лише 30 кінотеатрів у світі покажуть «Оппенгеймера» із таких великих котушок – саме так, як його замислював Крістофер Нолан. Але відбою від бажаючих отримати таке задоволення немає. Отже, Крістофер може сміливо заносити простирадла.
Дивіться кіно!
В українському прокаті – з 20 липня 2023 р.
Рік: 2023
Жанр: драма, байопік, біографія, триллер, історичний фільм
Режисер: Крістофер Нолан
Автори сценарію: Крістофер Нолан, Кай Бьорд, Мартин Шервін
У ролях: Кілліан Мерфі, Емілі Блант, Роберт Дауні-мол., Метт Деймон, Флоренс П’ю, Джош Хартнетт, Бен Сафді, Кеннет Брана, Рамі Малек, Кейсі Аффлек, Ділан Арнольд, Девід Крамхолц, Меттью Модайн, Том Конті, Давід Дастмалчян, Джек Куейд, Олівія Тірлбі, Олден Еренрайк, Джейсон Кларк, Дейн ДеХаан та інші.
Країна: США, Великобританія
Хронометраж: 180 хв.
Фото: B&H film distribution
